Заповіт / Testament

Reflecting on my father’s passing, this came to mind.

All Ukrainians are familiar with Taras Shevchenko‘s “Заповіт” (Zapovit; “testament”). However, I found Borys Humeniuk‘s very moving and I wanted to add it to this blog. It captures the spirit of the Ukrainian soul, how it stays alive. How it has survived and thrived for centuries.

This is why we instill these cultural values in our Ukrainian children.

Борис Гуменюк

«Заповіт»

Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(В пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.

And here’s my translation…

Borys Humeniuk

“Testament”

Today we dig the earth again
This hateful Donetsk earth
This stale petrified land
We nestle in it
We hide in it
We’re still alive.
We hide behind the land
We sit in it quietly
Like small children on our mother’s back
We hear the beating of her heart
As she breathes wearily
We feel warm and cozy
We’re still alive.
Tomorrow we will be dead
Perhaps many of us
Maybe all.
Do not take away from our land
Do not distract us from our mother
Do not remove our remains from the battlefield
Do not try to put us back together again
And – implore you – no crosses
No memorial signs or plates.
We don’t need them
It is not for us – for ourselves
You put up majestic monuments for us.
We don’t need to mint our names.
Just remember this:
On this field
In this land
Ukrainian soldiers lie
And that is all.
Do not give us to our parents
We do not want them to see us like this
Let them remember us as young children
As misbehaving little boys
With slingshots and bruises on her knees
As pairs in a diary
With a full bosom of apples from a neighbor’s garden
Let parents hope that we return some day
That we are somewhere.
Do not give us away to our wives
Let our loved ones remember us as handsome
The way we were liked by many girls
Yet they found us.
Let them remember our hot lips
Our hot breath
Our passionate embrace
Do not let them touch our cold foreheads
Our cold lips.
Do not give us away to our children
Let the children remember our warm eyes
Our warm smile
Our warm hands
Do not let the children touch with trembling lips
Our cold hands.
Here in these trenches
Where today we lie
Which tomorrow will be our graves
Bury us.
No need to farewell speeches
In the silence that comes after a battle
It always seems inappropriate
It’s like nudging a fallen soldier
And ask that he stand up.
No need for memorial services
We know now where our place is
Just cover us with earth
And go.
It would be good if this place was a field
Cradling rye grass
To be a lark in the sky
And the sky
Lots of sky –
You can imagine what bread this field would yield
Where are fallen lie ?!
(In remembrance of us eat the bread made from
The fields where we died.)
It would be good if the place were meadows
And many many colors
And a bee above each flower
To have our loved ones come at twilight
To weave wreaths of flowers
To make love until the morning
In the morning have young parents come
With young children.
(Do not prevent the children from coming.)
But this will be tomorrow.
Today we dig the earth
The way of Ukrainian land
This sweet gentle land
We write with spaded shovels
On her body
The last verse of Ukrainian literature.
We’re still alive.